Художні засоби увиразнення мови.

Розташування в художньому тексті мовних одиниць різ­ного рівня, особливості їх поєднання між собою, повторюваність чи зумисні пропуски виконують естетичну функцію. Давня рито­рика налічувала до п'ятдесяти фігур, вважаючи їх потужними засобами мовця впливати на почуття і волю слухачів, а з фор­мального боку — надавати стилю краси та гнучкості. Ці фігури побз^довані на зміні звукового чи синтаксичного ладу під впли­вом почуттів з метою акцентування одного слова чи всієї думки. Відповідно до того, як фігура змінює зовнішню звукову форму висловлювання чи внутрішню логічно-синтаксичну його будову, > їх поділяють на дві групи — фоніку і поетичний синтаксис. Фоніка — звукова організація поетичного мовлення;

художнґзасоби, які надають твору милозвучності, посилюють його емоційність і виразність. У мові художніх творів звуковий аспект має важливе значення. Насамперед ідеться про дотри­мання вимог евфонії (милозвучності), характерних для мови. У поезії звукове оформлення творів відіграє ще й додаткову роль — художню. Звукам властива експресія, здатність збуджувати від­повідні уявлення та почуття. До засобів фонічного оформлення художньої мови належать алітерація, асонанс, ономатопея.Основними засобами поетичної організації мови на рівні синтаксису є стилістичні фігури — особливі види словосполу­чень і речень, які відхиляються від синтаксичних норм і витво­рюють оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини. За характером відступу від узвичаєних син­таксичних норм виокремлюють еліпсис, асиндетон, анаколуф, інверсію, хіазм, парентезу.

Художньо-стилістичне оформлення речень часто здій­снюється за допомогою різних видів повторів. Залежно від рівня мовних одиниць, які повторюються, розрізняють:

• звукові пов­тори (алітерація, асонанс, рима);
• словесні (полісиндетон, плеоназм, тавтологія, прямий повтор);
• фразові (синтаксичний паралелізм);
• композиційні (анафора, епіфора, симплока, анепі- фора, епанафора).

Залежно від відношень між повторюваними мовними одиницями виокремлюють фігури зіставлення (ампліфікація, градація, парономазія) і фігури протиставлення (антитеза, окси- морон).

Фігури, побудовані на порушенні норм комунікативно-ін- тонаційного оформлення речення, — це риторичні фігури: звер­тання, запитання, заперечення, оклик.