Формально-граматичний аспект речення

Аспекти аналізу речення:

1. Логічний підхід: речення ототожнюють з судженням. Речення – судження, виражене словами.
2. Психологічний – речення тлумачать як одиницю, спрямовану на реалізацію емоційно-психологічного стану мовця та особливостей його думки..
3. Власне лінгвістичний – в аналізі речення за основу беруть внутрішньо-реченнєві зв’язки.

Член речення - це найменша синтаксична одиниця формально-граматичного рівня. Членом речення називається слово (синтаксичне слово), що виконує в реченні певну синтаксичну функцію, зумовлену його семантико-синтаксичними відношенням до інших слів у реченні та відповідними синтаксичними зв'язками. Розрізняють головні та другорядні члени речення.

1. До головних членів речення належать підмет і присудок двоскладного речення та єди­ний головний член односкладного речення.
2. Другорядними називаються члени речення, пов'язані з головними або другорядними членами різними видами зв'язку і смислових відношень.
3. За характером смислових відношень розрізняють другорядні члени речення: додаток, означення, прикладка, обставина.
4. Додаток пов'язаний з головним словом об'єктними відношеннями: Дівчина вишиває рушник. Хлопець навчив орла літати.
5. Означення перебуває з головним словом в атрибутивних відношеннях: На столі лежа­ли нові підручники. Учителі школи виступили на зборах.
6. Прикладка пов'язана з головним словом апозитивними відношеннями: Тільки народ- творець спроможний на збереження пам'яті про минуле заради майбутнього.

Обставини перебувають з головним словом в обставинно-адвербіальних відношен­нях: Навесні завжди пахне квітами. Вечорами на пасіці збиралися знайомі.

1. Підмет і присудок як головні члени речення

Відповідно до синтаксичної традиції головні члени утворюють предикативну основу ре­чення. У лінгвістичній науці склалося три основні погляди на співвідношення головних членів речення.

Одні лінгвісти вважають, що між головними членами речення наявний субординативний зв'язок і визначальним є підмет (О. Мельничук, О. Шахматов). Підтвердження цьому вбача­ють у наявності узгодження присудка з підметом (у формах роду, особи та числа).

Другий погляд, який послідовно розвивався в працях дескриптивістів (Л. Блумфільд), пражців (В. Матезіус, В. Шмілауер) та інших лінгвістів (Т. Ломтєв, А. Мухін), базується на тезі про взаємопідпорядкування підмета і присудка. У цьому разі основним виявом предикативного зв'язку є координація,

Треті лінгвісти дотримуються погляду, згідно з яким не існує ніякої відмінності в син­таксичній поведінці підмета порівняно з іншими додатками. Цей підхід найпослідовніше арґументовано Л. Теньєром, К. Бейзеллом, О. Ербеном, Г. Глінцем, І. Кріадо де Валем, О. Холо- довичем.

Найпереконливішим є розгляд підмета і присудка як взаємозумовлених членів речення.

Для підмета властиві такі кваліфікаційні ознаки:

1. входить до структурної схеми речення;
2. є носієм предикативної ознаки;
3. в типових випадках співвідноситься із суб'єктною позицією (семантико-синтаксичний аспект);
4. виражається спеціалізованою відмінковою формою (наз. в. іменника, займенника тощо) (формально-граматичний аспект);
5. перебуває в двобічному (предикативному) зв'язку з присудком;
6. поєднується з присудком координацією як основною формою предикативного зв'язку;
7. за прямого порядку слів стоїть перед присудком;

є носієм теми (комунікативний аспект).