Люборацькі Свидницького

Письменник визначив «Люборацькі» як «роман з життя правобіцького духовенства». Справді, тут на широкому суспільному фоні життя Поділля 40—50-х років XIX ст. розгортається трагічна історія сім’ї сільського священика Гервасія Люборацького, докладно з’ясовуються со­ціальні і психологічні причини її розкладу і загибелі, порушуються злободенні соціальні проблеми, пов’язані з вихованням молодого поко­ління.

На першому плані твору — сім’я Люборацьких двох поколінь, їхні родинні і суспільні стосунки.

Отець Гервасій — типовий старосвітський священик. Недалекий, обмежений, лінивий, цей духовний пастир у своєму домашньому побуті мало чим відрізнявся від селян, а за те, що не пишався, що цікавився життям парафіян, громаді подобався. На відміну від зарозумілих' ви­хованців семінарій, які всією поведінкою намагалися підкреслити свою вищість над селянами, Гервасій дотримувався патріархальних звичаїв. Промовиста авторська характеристика панотця, що «високих наук і в очі не бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив», вже на перших сторінках твору доповнюється описом зовнішності попа, який біжить по двору «в довгополій одежині, в косах, в бороді», частує дрючком свиню і кричить на неї: «А щоб тебе піп із’їв!» Зображуючи Гервасія в гумористично-добродушному тоні, автор не приховує своїх симпатій до нього, акцентує на його щирості і простоті.

Під впливом найновіших досягнень суспільних і природничих наук у реалістичній літературі середини XIX ст. визначальним є принцип художнього дослідження людини в її найрізноманітніших зв’язках з нав­колишнім середовищем. Відомо, що життя людини, її праця, громадська поведінка залежить від «тисячі сторонніх впливів, від успадкованих інстинктів своєї раси, від виховання, суспільного становища, лектури, заняття, від впливу людей і природи» '.

Саме такий підхід до зображення людини властивий Свидницькому. Економічна залежність від місцевого шляхтича Росолинського, прагнен­ня не втратити мізерної допомоги від нього, що часто скидається на подачку, власна безпорадність і темнота штовхають сільського попа на необдумані кроки у вихованні своїх дітей. Наслухавшись улесливих порад і обіцянок пана, Гервасій віддав до приватного пансіону дочку Масю, чим об’єктивно допоміг скалічити її душу. Соціальна психологія Гервасія визначила також долю сина Антося. Відповідно до тодішніх порядків, які узаконювали станову замкнутість, синам духовних осіб був наперед визначений єдиний шлях у житті — через бурсу і семінарію в попи. І Антосьо„потрапляє в кошмарний світ духовного училища, яке скаламутило його, добру, здорову натуру, підірвало здоров’я, вирвало з активного громадського життя. Власне, з тих пір, як віддали старших дітей в науку, і починається розпад патріархальної родини Любораць­ких, загострюється конфлікт між батьками і дітьми. А передчасна 

смерть панотця лише прискорює цей розклад, невмолимо веде родину до трагічного кінця.

Важливо, що Свидницький звертає увагу на зображення супереч­ностей між духовним розвитком людської особистості, з одного боку, і несприятливими, часто ворожими, антигуманними суспільними умова­ми цього розвитку — з другого, прагне розкрити внутрішню сутність цьо­го соціального конфлікту. Дотримання цих характерних принципів ре­алістичної творчості дало можливість романістові переконливо з’ясува­ти причини тієї трагедії, яка звела з світу загалом добру, гуманну родину сільського священика.

Як і Гервасій, паніматка Люборацька — типове породження часу. Проста, сердечна жінка, вона мріє про щастя своїх дітей, прагне жити так, як жили її батьки, як живуть інші люди. Люборацька не цурається товариства селянок, в усьому міцно тримається «старосвітчини», тобто усталених, вироблених поколіннями поглядів на життя, працю, відпо­чинок, виховання дітей. Тому й лякають попадю всякі нововведення, пов’язані з навчанням і вихованням дітей. Тому з таким душевним бо­лем відпустила вона на науку до бурси сина Антося, тому так не бажає розлучатися з своєю першою помічницею по господарству дочкою Масею, яку Гервасій намагається швидше віддати до шляхетського пансіону. З вуст Люборацької не раз злітають слова її покійного батька про те, що «будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі». Жінка з острахом дивиться в майбутнє, чекаючи наближення «страшного суду», кіпця світу, і ці її побоювання мають реальну основу. Хоч і в поведін­ці, і в словах попаді відбивається її неписьменність, затурканість, забо­бонність, та, як слушно зауважила Н. Є. Крутікова, «глибина і багато­значність гумору Свидницького полягає в тому, що реальний конфлікт Люборацької з вихователями учбових закладів ніби навмисне підкрес­лює справедливість її побоювань»

Боляче було дивитися матері, як покручами виростають її Діти, як вони відриваються від добрих традицій рідного середовища, погорджу- ють своїм народом. Коли Мася під впливом згубного шляхетського ви­ховання стала люто ненавидіти все рідне — мову, звичаї, обряди, навіть віру, коли вона «нічого так не бажала, як не походити на попівну... а на ляховку, бо то шляхетної крові», Люборацька слушно нагадує їй: «Тво­го прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими сте­повиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду». Та не може стара жінка щось змінити, обставини виявляються сильнішими за її добру волю і щире серце.

Демократичний, гуманістичний пафос роману виявляється у виразно проведеній концепції викриття ворожості панського світу трудящій лю­дині. Ця ідея також втілена в образі Люборацької. Незважаючи на своє попівське походження і становище, паніматка ніколи і ніде не під­носить себе до панів, не протиставляє селянам. Зазнавши в житті і прикростей, і горя, вона з відразою ставиться до шляхти, її пихи, ли­цемірства, фальші, серцем розуміє, що всяка кривда органічно пов’язана з панами, їх облудною мораллю: «Тепер неправда з панами в світлиці і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу». Тому попадя не раз охолоджувала потяг чоловіка до «панів», не раз з докором говорила йому про його «панство». Характерно, що соціальні умови все ж штовхають її певною мірою пристосовуватись до нового трибу життя, переламувати себе духовно. І в цьому — драматично-тра- гедійна окресленість образу Люборацької.

Трагічна історія сім’ї Люборацьких особливо виразно показана че­рез долю дітей — сина Антося і трьох дочок — Масі, Орисі і Теклі. У романі докладно йдеться про ті випробування, які випали на долю молодшого покоління Люборацьких, але з особливою глибиною розкри­вається трагедія Антося, образ якого є композиційним центром твору. Письменник зображує свого героя в безперервній еволюції, перекон­ливо висвітлює становлення його характеру, формування його особисто­сті. З образом Антося органічно, пов’язана животрепетна проблема ви­ховання молоді.

З перших сторінок твору образ героя оповитий якимсь серпанком смутку, передчуттям важкого, трагічного кінця. Шлях хлопця вже з дитин­ства був наперед визначений, але й це було б півбіди, якби, як гадав отець Гервасій, син самотужки вибивався в попи, придивляючись до служби. Та часи настали інші, сини духовних осіб повинні були перейти, за словами М. Помяловського, через «період насильницької освіти» —■ бурси й семінарії, де з них готували вірних охоронців монархії, блю- стителів офіційного «патріотизму». Та й хто б з власної волі їхав у ці школи, про які ходило стільки зловісних чуток, де панували жорстокість і сваволя, процвітали хабарництво і доноси, де «не одному дитяті... віка вкоротять».

Показуючи поневіряння Антося-школяра, Свидницький викриває і засуджує антипедагогічну систему навчання і виховання. Щоденні тілесні катування учнів, деспотизм «старших» бурсаків, обдирання і під­лабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто «мужичив», тобто розмовляв рідною мовою,— такою була ця система, що калічила і роз­бещувала підлітків. Не дивно, що бурса, а згодом і семінарія витруїли в Антося щирість і допитливість, прищепивши йому натомість грубість, здичавілість, озлобленість до інших, повернувши природні, здібності — розум, кмітливість, винахідливість — на всілякі витівки, хуліганські

Гі аморальні вчинки. «Дав бог дарування, та лиха доля лиху дорогу показала...»

Справді, причини штукарств Антося — у розтлінному впливі «ду­ховних свинарій» на молодь. Коли школяр виривається з гнітючих стін бурси в здорове середовище своїх сільських ровесників, він знову стає доброзичливим хлопцем, ніби оживає, відроджується в ньому те світле і чисте, яке так вбивали у школі. Хоч би як старалися «духовні фара­они», але їм не вдалося остаточно зламати підлітка. Період змужніння Антося позначений прагненням жити інакше: він мріє відкрити на селі школу, вчити дітей, стати «за громаду перед паном, перед судом, перед царем».

Майстерність Свидницького яскраво виявилась у нових принципах художнього узагальнення. Розгортаючи долю Антося, романіст зосере­джує головну увагу на розкритті його внутрішнього світу. Кожен вчинок, кожна дія Антося психологічно вмотивовані; ми проникаємо у світ його почуттів і роздумів, бачимо, як імпульси психіки визначають поведінку персонажа. Можна стверджувати, що автор «Люборацьких» першим в українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху. Справді, Свидницький, на відміну від своїх попередників і сучасників, не вдається до широкого опису зовнішності героя. Окремі деталі зовнішнього портрета «розсипані» по всьому ро­ману, що дає можливість не просто уникнути неприродної статичності в таких описах, а весь час зображувати героя у русі, в розвитку, пока­зувати, як життя змінює людину, надає її зовнішності нових рис. Пись­менник, пояснюючи дії і вчинки Антося, виходив з того, що мотиви поведінки героя і характер його мислення нерозривні. Свидницький, на­скільки це дозволяли вироблені тогочасною прозою художні прийоми, намагався розкрити складні, часто суперечливі зміни в психології юнака через зовнішні прояви. Внутрішнє неприйняття семінарських порядків виливається в своєрідний «бунт» Антося, за що йому доведеться згодом гірко розплачуватися. Він втрачає все, заради шматка хліба змушений пожертвувати найсвятішим. Крах сподівань, загибель мрії передчасна зводять молоду людину в могилу.

Роман Свидницького несе на собі відблиск естетичної концепції ре­волюційних демократів, згідно з якою формування характеру особи­стості повністю залежить від реального соціально-історичного грунту. Старша дочка Люборацьких росла привітною, трудолюбивою дівчиною, і мати ие боялася залишати чотирнадцятилітню дівчину на господарстві, бо знала, що вона усьому дасть лад. Проте під впливом витончених знущань у пансіоні пані Печержинської Мася досить швидко збагнула шляхетську науку. Вона не тільки пройнялася зневагою до рідного на­роду, його мови і культури, вона й зовні набрала «панського» вигляду. Тепер попід очима сині смуги, щоки позападали, губи зблідли, «і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято».

Життєвою долею Масі романіст вказував на згубні наслідки впли­ву панської етикк і моралі на людину з народу, на ворожу сутність

шляхетського «виховання». Йахапавшись пустого гонору, пройнявшись зневагою і презирством до свого народу, Мася стала справжнім не­щастям для сім’ї. Нещастя старшої дочки Люборацьких — у засліпленні мішурними шляхетськими ідеалами, в некритичному засвоєнні панської «науки». Свидницький, показавши сумну долю Масі, застерігав інших від захоплення фальшивими принципами моралі привілейованих верхів. Ця авторська ідея підкреслюється й епіграфом до роману, взятим з на­родної творчості: «Людей слухай, а свій розум май».

Одна з характерних особливостей попівського побуту розкриваєть­ся через показ трагічної долі середульшої дочки Люборацьких — Орисі. Після смерті Гервасія його вдова прагне залишити парафію за своєю родиною, інакше вона позбавиться даху над головою. Заради цього Люборацька змушена піти На крайній захід — просити архієрея присла­ти випускника семінарії як жениха для однієї з своїх дочок. Жертвою цього ганебного шлюбу, коли наречений і наречена до заручин навіть не бачили одне одного, стає тиха, беззахисна Орися. Ради сім’ї вона змушена була стати дружиною грубого, деспотичного Тимохи Петропав­ловського, який одного разу в пориві звірячої люті, викликаної білою гарячкою, вбиває її.

Художнє дослідження побутово-інтимних стосунків допомогло не тільки з психологічною переконливістю показати трагедію Орисі, а й посилити реалістичне звучання роману в цілому. Письменник свідомо розширює рамки родинного роману, власне такими історіями підносить його до твору проблемно-соціального, який охоплює різні сторони того­часної дійсності. Так, торкаючись проблеми денаціоналізуючого вихо­вання в шляхетських приватних пансіонах, Свидницький досить далеко відходить убік від основної сюжетної лінії роману, щоб показати* як хитро, лицемірно використовує шляхта всі можливості для збереження свого панування, свого впливу на українське населення Поділля. Пись- меиник розгортає цікаву історію Явтуха і Пріськи Печериць, з якої видно, що власниця дівочого пансіону в Тернівці Фрузина Печержинська не випадково зайнялася «вихованням» дочок місцевих шляхтичів і укра­їнських священиків. Пріська була взята з кріпацької сім’ї до двору, стала панською коханкою, «за літ скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї — Фрузиною і панною». Коли «їй стукнула тридцята паска», пан примусив вродливого кріпака Явтуха оженитись з Пріською. Щоб не бути посміховиськом на все село, Явтух після смерті батьків та сестри натовк своїй жінці-панії боки і зник на­завжди. Та шляхта не залишила ГІріську в біді: її як пані Печержинську «ославили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою». Так вона стала «вихователькою» попівських дочок, тонко, по-єзуїтському насад­жуючи панську «науку», переробляючи «хамок» на «панянок».

Про розширення жанрових меж сімейної хроніки свідчать також яскраво виписані картини життя і побуту учнів духовних шкіл. Так, у плані протиставлення життєвій долі Антося розгортається історія Іпа- тія Робусинського. Підлого, мерзенного донощика зневажали всі, проте

саме він, а не Антось, якого випустили «вне разряда», дістав одну з найбагатщих парафій. Іронія долі полягає ще й у тому, що Робусинський одружується з нареченою Антося, стає попом-щасливдем, тоді як Антось, зламавшись у нерівній боротьбі, гине від сухот.

Роман «Люборацькі» надзвичайно багатий на ті характерні реалі­стичні подробиці, побутові й психологічні деталі, етнографічні відомо­сті, які допомагають сучасному читачеві перенестися в минуле, відчути духовну атмосферу суспільного життя того часу. Так, змальовуючи взаємини панотця з місцевим польським поміщиком, письменник вка­зує, що старий Люборацький не раз відвідував Росолинського, щоб «в коляндар подивитись». Йдеться тут про щорічні довідкові видання польською мовою, які друкувалися не тільки у Варшаві чи Кракові, а й на Україні. Зокрема на Правобережжі були поширені так звані «берди­чівські календарі», що виходили з друкарні місцевого монастиря «босих кармелітів». Надзвичайно колоритно описана «попівська їзда», коли па­німатка везе Масю в Тернівку. І таких епізодів у романі чимало. Взагалі твір Свидницького цілком відповідає всім характерним ознакам, при­таманним кращим зразкам реалістичного європейського роману середи­ни XIX ст. В ньому наявні, за словами І. Франка, «тисячі найменших подробиць, якими, наче вода по камінню, протікає людське життя, з яких, наче брила з атомів, складаються людські вчинки, і малі, і ве­ликі» *.

Гумористично-іронічний, часом сатирично-викривальний пафос ро­ману Свидницького, висміювання недоладностей суспільних відносин теж відповідали вимогам реалізму, адже «умная, благородная сатира» (Т. Шевченко) розбуджувала читача, примушувала його замислитися над причинами свого підневільного становища, сягнути хоч мрією до світліших днів. Взагалі для твору Свидницького притаманне те нове розуміння народності, яке викристалізувалося в поезії Т. Шевченка і прозі Марка Вовчка. В «Люборацьких» немає жодного натяку на фаль­шиву «простонародність», що стоїть поруч з найпримітивнішою проста­куватістю, яка не так давно вважалася характерною особливістю укра­їнського художнього слова. Свидницький прагне заглибитися у саму сутність дійсності, в особливості світосприймання і світорозуміння пред­ставників певного соціального стану, насамперед духівництва. Не нав’язливо, а природно, логікою розвитку образів, відповідно змальо­ваними картинами він передає динаміку суспільного процесу, рух народ­ного життя, з’ясовує об’єктивну несумісність гнобительської системи з вільним розвитком особистості. Можна твердити, що автор роману за­галом дотримується концепції про вирішальну роль народу в історично­му процесі.